Після тривалих роздумів і вагань я все таки вирішив залишити сторінку "About». Мої сумніви ґрунтувалися на побоюваннях, що біографія маловідомого лікаря з провінційної лікарні не буде цікавою відвідувачам інтернету.

Шануючи їх час, я вирішив, що спочатку сам перегорну сторінки свого життя на кшталт слайд–шоу, використавши світлини сімейного фотоальбому. Можливо, сказане прозвучить метафорично, але в такий спосіб моє «життя промайнуло» за якихось 45 секунд.

Більша частина мого буття в цьому світі, уже в далекому минулому і навіть пройдешньому сторіччі. Саме тому я вирішив  дати оцінку собі і мною прожитому з висоти набутого життєвого досвіду. Пригадав цитату одного із радянських класиків, яка, до речі, за суттю перегукується з заповідями Господніми: «Життя потрібно прожити так, аби не мучила нестерпна біль за безплідно прожиті роки».

У мене ніколи не було сумніву, що кожна людина в цьому світі, залишає по собі слід, а кожне життя по своєму неповторне та індивідуальне. Життя унікальне та інколи настільки загадкове, що не завжди зрозуміле навіть його господарю. Але ніхто інший, ніж сама людина не здатний краще оцінити цілісності прожитих років.

Я теж вирішив спробувати це зробити. Але відразу переді мною постали кілька суттєвих запитань:

- Якими категоріями в цій ситуації мені потрібно оперувати?

- Якими одиницями виміру користуватися, аби оцінити суть, сенс і якість минулого життя?

Досвід мудреців попередніх поколінь, на жаль, не здатний  допомогти мені в цьому випадку, хоча б з огляду на те, що кількість думок з цього питання, тотожна кількості самих мудреців. Отже, якщо відповідь не можливо отримати від мудрих, тоді потрібно спробувати віднайти її власноруч.

Наше життя умовно можна розділити на ряд періодів. Кожен з них пов’язаний з якимись подіями і спогадами. Та на жаль, чи може на щастя, пам’ять людська влаштована так, що неприємні спогади вона стирає, а залишає нам тільки добрі і щасливі. Так я і прийшов до думки, що чим більше приємних спогадів, тим більше щасливих моментів я поверну собі. А що нам приносить щастя? Зустріч з цікавим, стосунки з рідними і близькими людьми, доленосні події, добрі вчинки. Так саме в цьому власне і полягає сенс нашого життя!

Іншими словами, еталоном виміру якості прожитих років я вибрав «моменти щастя», які збереглися в моїй пам’яті.

Виходячи з обраної логіки, найбільшим сенсом наповнене наше дитинство, оскільки саме з нього ми залишили собі більшість добрих і теплих спогадів. І в цьому немає жодних протиріч. Як тільки з’являється на світ дитина, вона з перших хвилин жадібно вивчає його широко відкритими допитливими і враженими очима, уважно дослуховуючись до кожного нового звуку. Їй дарує радість все: побачене, почуте, вперше вимовлені звуки і перші кроки. Дитині безмежно цікаво робити все самій, отримувати відповіді на багаточисленні поставлені запитання. Іншими словами, дитина  відкриває для себе щастя пізнання світу. Доводиться тільки жалкувати, що у багатьох ця якість втрачається з роками.

Із запропонованого логічного ланцюжка виникає нова категорія – «щастя пізнання навколишнього світу», яку я маю намір використати для оцінки якості власного життя.

Отже, що стосується мене, моє дитинство пройшло в одному із міст Донбасу, з яким пов’язана велика кількість щасливих спогадів.

Активне пізнання світу продовжувалося і в шкільний період мого життя, тільки «щасливі моменти» не асоціювалися з класом чи шкільною партою. Мабуть тому, що накопичення знань за примусом не може творити відчуття правдивого щастя. Тільки вільне пізнання світу дарує нам  щастя осягнутого.

Найбільша кількість моїх приємних спогадів з епохи школярства по’вязані з моїми друзями, власними перемогами в спорті та загадковими почуттями, які тоді тільки почали зароджуватися в моїй свідомості. А ще, це світ літератури і мистецтва, як спосіб побачити всесвіт таким, яким його сприймають творчі люди.

Хрущовська відлига припала саме на період моєї юності. А це Володимир Висоцький і Юрій Візбор, The Beatles і Елвіс Преслі, Андрій Вознесенський і Роберт Рождєственський, гітара і перший магнітофон, «фізики і лірики». Це епоха злету романтики і очікування великих змін.

Для мене вона стала часом «пізнання світу стосунків, теплих почуттів і власних можливостей». Що стосується шкільних успіхів, скажу так: навчався добре, але без належної наполегливості. Та виявилося, що знань мені більш ніж вистачило аби досить легко вступити до Донецького медичного  інституту.

Не знаходжу однозначного пояснення, але чомусь період мого студентства не залишив в моїй пам’яті знакових спогадів. Мабуть їх затьмарила подія мого знайомства з моєю майбутньою дружиною.

Наступних п’ять років – це період моєї роботи дільничним лікарем в одному з шахтарських міст Луганщини. Саме туди я був направлений після закінчення медичного інституту. В моїй пам’яті - це картина в холодно-сірих тонах. Якщо навчання в інституті дало мені хоч базові знання для майбутньої професії, то тут мій ріст зупинився на нульовій відмітці. На жаль, це були марно втрачені роки, якщо мовити тільки про професію і роботу. Але доля в цей час дарувала мені сина, який як промінець сонця спалахнув в моєму сімейному житті.

А ще, в цей період я відкрив в собі дуже важливу рису – вміння приймати доленосні рішення в важливих для мене питаннях. Так несподівано я і моя сім’я виїхали на Чукотку. В моєму житті почався новий, світлий період Крайньої Півночі.

В Північ я закохався «з першого погляду» і, як виявилося, назавжди. Це були найщасливіші роки мого  життя. За кількістю «щасливих моментів» вони не поступаються періоду мого дитинства.

Не буду зупинятися на всіх. Хочу приділити увагу лише одному, який виводить на ще одну, дуже важливу категорію оцінки прожитих мною років.

Під час роботи в невеликій селищній лікарні, яка сотнями кілометрів відрізана від всього світу, в рази зростає лікарська відповідальність. Розрахунок виключно на свої знання і вміння. Тут перемоги, як і поразки, тільки твої і твого пацієнта. Це мабуть було те, чого мені так не вистачало в попередні роки. Приймати рішення і за все відповідати самостійно, з щемом в серці балансувати на лезі бритви, і з насолодою упиватися щастям перемоги.

Удачі приносили моменти щастя, а невдачі заставляли аналізувати свої дії і помилки, відшліфовувати і виводити на рівень досконалості свій професійний рівень. В цей період я набув дві важливі спеціальності: кардіологія та анестезіологія і реанімація. Саме тут я відчув смак лікарської професії.

Впевнений, що сенс життя зводиться не тільки до пізнання світу і накопиченні знань, як в клубі «Що?, Де?, Коли?», але і в практичному використанні цих знань і досвіду з користю для інших.

Після Півночі почався завершальний період мого професійного життя. Я і моя сім’я переїхали до Чернігова.

В перші п’ять років перебування на древній Сіверській землі моя лікарська діяльність, на моє велике задоволення, продовжувалася в Чукотському ключі. Я працював кардіо-реаніматологом в блоці інтенсивної терапії інфарктного відділення і завдяки своєму попередньому досвіду, без сумніву, був на своєму місці.

Тільки доля розпорядилася так, що я кардинально змінив напрямок своєї діяльності і став спеціалістом з функціональної діагностики. Я досяг того професійного рівня, коли зрозумів ціну діагностичної інформації. В цій новій іпостасі я перебуваю вже чверть сторіччя.

Це рішення я приймав свідомо з найщирішими намірами навести порядок в службі функціональної діагностики. Прагнув  досконало вивчити найсучаснішу наукову інформацію про функціональну діагностику, а ще стандартизувати методики проведення досліджень та оцінок отриманих результатів. Іншими словами, я бажав, щоб всі заговорили на одній, зрозумілій мові, якої на жаль тоді ще не було. Прикро про це говорити, але і сьогодні вона в багатьох розділах майже відсутня.

На жаль, стати «Гераклом» мені не вдалося, як і повністю вичистити «Авгієві конюшні» теж. Дивно, але крім мене це нікого не цікавило. А одному воїну в полі вкрай важко.

Та я вирішив воювати не дивлячись на обставини. Почав з поглибленого вивчення наукової інформації в розділі функціональної діагностики. І не помилився, бо отримав безліч цікавих і дуже корисних знань. Зрозумів, що величезна кількість ідей були просто недооцінені. Разом з тим знаходив не меншу кількість зовсім слабких, недодуманих, і що найгірше, явно помилкових задумок.

Я спробував провести поглиблений аналіз та дати відповідь на запитання:

- Якої високо інформативної діагностики не вистачає в клінічній практиці?

- Які можливості сучасних «модних» діагностичних  методів і тестів (ще раз хочу загострити увагу – реальних і об’єктивних, а не приписаних ним)?

Я перестав вірити в «авторитети» і не сприймав на віру ні одну методику без поглибленої перевірки.

Все це заставило мене самостійно виправляти те, з чим я не погоджувався, а потім доповнювати ланки цілісного ланцюга, які  були слабкими, а деколи ілюзорними або навіть фальшивими. Це був початок моєї дороги в науку. Я не писав дисертацію заради престижу. Я робив те, що за своєю суттю було науковою діяльністю.

Отже, почався новий період мого життя. Було зроблено декілька вдалих кроків в незвідане і після кожного з них я відчував в грудях неймовірний щем радості.

Очевидним є те, що без цієї, дуже важливої для мене категорії «осягнення незвіданого» неможливо цілісно оцінити моє життя.

Більша його частина вже в минулому, і мені не соромно, а тим паче не «страдницьки боляче» за прожиті роки. Звичайно, що були помилки, були вчинки, яких не варто було здійснювати. Але якби навіть в мене виникла можливість їх виправити, я б цього не став робити. Адже це було б вже не моє життя

Я не збираюся жити минулим. Моє сьогодення мене повністю влаштовує. Чудова дружина, хороші син і невістка, прекрасні внуки. У мене повноцінне і насичене життя, безліч планів і задумів.

Декілька років тому я відвідав Єрусалим і біля «Стіни плачу» залишив листівку з проханням до Господа, аби дав мені час на завершення моїх задумів. А потім подумав: – Якщо Він дослухається до мого прохання, то що найменше, Йому прийдеться подвоїти термін мого життя.

А як воно буде? Якщо будемо жити, то обов’язково побачимо. Так що …

Далі буде...